Ян Бачковський / Jan Bačkovský (1919–2006)

Zpověď («Сповідь»). Рукопис у сімейному архіві

Уривки зі спогадів вийшли в збірнику Ozvěny gulagu. Povídky a vzpomínky (sestavili Semjon Vilenskij, Lukáš Babka) (Відлуння ГУЛАГу. Укладачі: Семен Віленський, Лукаш Бабка)

Ув’язнений у 1939–1942 роках: Самбір, Ворошиловград, Старобільськ, Воркутлаг (табори № 8 та 9)

Ян Бачковський народився у 1919 році в селі Штефурово на сході Чехословаччини у селянській родині. З середини 1930-х років, ще як студент середньої школи, він був активним діячем місцевого комуністичного руху. Після розпаду Чехословаччини він вирішив втекти до Радянського Союзу. 7 грудня 1939 року, відразу після перетину кордону, він був заарештований, а згодом ув'язнений у Самборі, Ворошиловграді та Старобільську, де його засудили до п’яти років примусових робіт, а потім перевезли до Воркутлагу. Там у таборі № 8 та 9 він виконував лісозаготівлю та земляні роботи. Після півтора років виснажливої роботи при нестачі їжі його перевели на допоміжну роботу до контори, завдяки чому він зміг пережити перебування в таборах. 7 січня 1942 року Бачковського звільнили на підставі радянської амністії, наданої частині чехословаків у ГУЛАГу з метою використання колишніх полонених у війні проти нацистів. Разом з іншими земляками Ян Бачковский вступив у Чехословацький армійський корпус, що формувався в Бузулуці. Він брав участь у боях біля Соколова, Києва та Дуклі, був двічі поранений. Ян Бачковський є кавалером Чехословацького військового хреста 1939 року за бої під Києвом та на Дуклінському перевалі, а також Польського військового хреста. Першу половину 1950-х років він провів у Польській військовій академії у Варшаві, у другій половині був завідувачем Військової кафедри Медичного факультету у Градці Кралові та одночасно закінчив Військову академію у Брні. З кінця 1950-х років до 1968 року служив у Генеральному штабі в Празі. Восени 1969 року Бачковський був понижений у званні та виключений з Комуністичної партії через опозицію до радянського вторження та нормалізаційної політики Комуністичної партії. У 1970-х і 1980-х роках він працював робітником на будівництві та перебував під наглядом органів державної безпеки. У другій половині 1980-х він написав про ув’язнення в СРСР спогади, які збереглися у сімейному архіві. Повної реабілітації він дочекався лише після 1989 року. У 1991 році він був підвищений до генерал-майор. Помер у листопаді 2006 року в Празі.

Їржі Бездєк / Jiří Bezděk (1907–1968)

Ze Solověckých ostrovů do východní Sibiře a Domů ze sibiřského vyhnanství («З Соловецьких островів до Східного Сибіру» та «Додому із сибірського заслання») – спогади про інтернування та перебування на засланні в СРСР, опубліковані у часописі Širým světem: рік видання 15, 1938, стор. 267-273, 321-325, 379-382, 437-441, 510-514, 555-560; рік видання 16, 1939, стор. 664-680

Ув’язнений в 1930–1936 роках: Ярославль, Соловецький табір спеціального призначення, заслання в селищі Селенгіно

Їржі Бездєк народився в 1907 році в селі Свебогов. Після закінчення основної школи перебивався випадковими заробітками, потім з 1925 року проходив дворічну військову службу в Оломоуці, одночасно закінчивши вчительські курси в містечку Забржег. У жовтні 1927 року Бездєк поступив на місце учителя чеської школи в селі Вишеград на Київщині. У 1928 році вступив до ВКП (б). Його заарештували 18 липня 1930 року під час поїздки до Києва. В рамках харківського процесу над «чеською шпигунською організацією» Верховний Суд УРСР 14 липня 1931, на підставі ст.ст. 54-6 та 54-11 КК УРСР, засудив Їржі Бездєка до вищої міри покарання. Виконання вироку він очікував спочатку у в'язниці в Ярославлі, а з 1933 року – на Соловецьких островах. У 1935 році міра покарання була змінена на п'ять років ув'язнення у виправно-трудових таборах і п'ять років заслання в селищі Селенгіно на річці Ангарі в Красноярському краї. Саме там 20 серпня 1936 року він отримав дозвіл на виїзд до Чехословаччини, виданий йому за ініціативою Міністерства закордонних справ Чехословаччини. Після повернення, від вересня 1936 року до 1944 року він працював чиновником у Державному статистичному управлінні, а в журналі Širým světem («Навколо світу») та в інших періодичних виданнях публікував спогади про своє ув’язнення та заслання в СРСР. Крім того, Бездєк написав декілька статей про забутих чеських в'язнів, які все ще залишаються за колючим дротом радянських таборів. 1 серпня 1944 року за рішенням нацистської влади він був переведений до Служби народної освіти. Його головне завдання полягало у виступах з лекціями про досвід та реальні умови в СРСР, призначеними для робітництва протекторату. Бездєк залишався на цій посаді до визволення Чехословаччини. 29 травня 1945 року його заарештували за підозрою у колабораціонізмі з нацистським режимом. Однак у жовтні 1945 року слідчі органи звільнили його з-під варти, а наступного року кримінальне провадження було припинено. В цей час Їржі Бездєк працював учителем в професійно-технічній школі при шахті «Плуто» в містечку Лоука поблизу міста Літвінова. Наприкінці 1946 року він був призначений начальником освіти молодих шахтарів на підприємстві «Північно-чеські вугільні шахти Мост», а в 1950 році – завідувачем відділу т.зв. «Ланської акції», що займалася організованим набором робочої сили. Однак у червні 1951 року його звільнили з політичних причин, тому він був змушений влаштуватися різноробочим на промислово-будівельне підприємство «Прумстав» у місті Мост. Через півроку, 28 січня 1952 року, Їржі Бездєк був заарештований, а в листопаді 1953 року його засудили до 18 років ув'язнення в одному з судових процесів з керівниками націоналізованих шахт та провідними гірничими експертами. Його звільнили на підставі президентської амністії у травні 1960 року. Після звільнення він жив у місті Яблонець-над-Нісою, де працював у виробництві ювелірних виробів на підприємстві SVED. Помер 16 вересня 1968 року в санаторії у Кржемижі біля міста Тепліце.

Василь Цока / Vasil Coka (1923–2015)

Gulag byl můj osud. Město Příbor, 2006 («Гулаг був моєю долею»)

Ув’язнений у 1939–1942 роках: Надвірна, Станіставів, Ромни, Ухтіжемлаг

Василь Цока народився 18 квітня 1923 року в селі Дулово на Підкарпатській Русі. У 1927 році родина переїхала до Франції, де вже декілька років працював його батько Іван. У Парижі Василь успішно закінчив шість класів школи. У 1935 році мати та діти повернулися на Підкарпатську Русь, де Василь Цока поступив до гімназії в Хусті. Але вже у березні 1939 року, в результаті угорської окупації, він втратив можливість продовжувати навчання, крім того, йому загрожував примусовий вступ до угорської воєнізованої юнацької організації Левенте. Тому він вирішив разом з однокласником втекти до Радянського Союзу, де оба сподівались продовжити навчання. Вони перейшли кордон 5 червня 1940 року. У селі Рафайново їх відразу затримав радянський прикордонний патруль, і у прилеглій погранчасті їх піддали першим допитам. Приблизно через два тижні їх провели в тюрму у Надвірній, ще через два місяці до Станіславова і, нарешті, до транзитного табору у Ромнах, де Цоку засудили до трьох років примусових робіт за незаконний перетин кордону. Послідувало етапування у вагонах для худоби до Котласу, а звідти – на північний схід Росії, де у берегів річки Печори в'язні повинні були самі побудувати табір. Незабаром Цоку перевели до іншого табору неподалік Ухти, де він працював на лісоповалі та на будівництві газопроводу. Там він ослаб настільки, що не міг покинути табірну зону. На щастя, він познайомився з китайським кухарем, який за допомогу на кухні давав йому більші порції баланди і хліба. Цока ділився їжею з бригадиром, а той за це посилав його на легші роботи, що мало вирішальне значення для виживання у таборі. Амністія ув'язнених чехословаків стосувалася і Василя Чоки. 17 лютого 1943 року він вступив на службу в армійський корпус у Бузулуці, де по проходженні загальновійськової підготовки закінчив школу для молодшого офіцерського складу. Потім він брав участь у боях за Київ, Білу Церкву та Руду, у Луцьку пройшов п’ятимісячний курс для офіцерів піхоти. На початку 1945 року служив інструктором у складі 4-ї чехословацької окремої бригади в СРСР, з якою у чині командира роти брав участь у боях у Західній Словаччини та Східній Моравії. У травні 1945 року у Бистриці-під-Гостином він отримав вогнепальне поранення до легенів та шлунку. Після тривалого лікування працював у Будинку інвалідів війни в Празі. Він також намагався продовжити кар’єру в армії, поступивши до Військової академії в місті Граніці, але через наслідки поранення не був прийнятий. У червні 1947 року з тієї ж причини він був звільнений у запас і переїхав до містечка Крнов, де як учасник другого опору отримав за вислугу власний газетний кіоск. Наступного року Цоку, у рамках розслідування „нелегальної організації“, яка мала перевозити людей за кордон, допитували органи держбезпеки Крнова. Внаслідок цього він був у лютому 1949 року понижений у званні зі старшого лейтенанта до рядового запасу. Реабілітований він був влітку 1964 року, коли був підвищений до звання капітана запасу. Після націоналізації газетного кіоску в 1950 році Цока працював робітником у лісництві, з літа 1953 року – слюсарем на підприємстві Kovoslužba, де в 1958-му вступив у компартію. Після цього до виходу на пенсію обіймав керівні посади у декількох ресторанах і готелях у Північній Моравії та Сілезії. У 1971 році був виключений з комуністичної партії через незгоду з радянською окупацією. Василь Цока помер 9 січня 2015 року.

Василь Гайдур / Vasil Hajdur (1919–2015)

Z gulagu přes Buzuluk do Prahy. Futura, 2011 («З ГУЛАГу через Бузулук до Праги»)

Ув’язнений в 1940–1942 роках: Надвірна, Полтава, Харків, Івдельлаг

Василь Гайдур народився 24 червня 1919 року на Підкарпатській Русі в селі Нижнє Селище неподалік від Хуста. Там у його батька-тесляра був невеличкий хутір, на якому він працював разом з Василевою матір'ю. Після закінчення сільської школи Василь почав підробляти, наймаючись робочим на ремонт місцевих доріг, а також допомагав батькам по господарству. Так він жив до 1940 року, коли мав бути мобілізований до угорської армії. Після угорської окупації Підкарпатської Русі в березні 1939 року військова повинність поступово поширилася на всіх повнолітніх русинів. Тому влітку 1940 року Василь разом з чотирма друзями з рідного села вирішив утікти до Радянського Союзу. Угорсько-радянський кордон вони перейшли 15 липня 1940 року, але відразу за ним їх затримав радянський прикордонний патруль. Спочатку їх помістили у в'язницю в Надвірній, де відбулися перші допити. За три місяці Василь Гайдур був переведений до більшої в'язниці в Полтаві. Там у жовтні 1940 року його за незаконний перетин державного кордону засудили до трьох років виправно-трудових таборів. Однак через проблеми зі здоров'ям його не змогли відразу відправити в місце відбування покарання – так Василь уникнув транспортування на далеку Колиму. Після одужання його перевели до харківської в'язниці, а звідти у грудні 1940-го етапували на Урал до виправно-трудового табору Талиця (частина Івдельлагу) неподалік від Свердловська. Тут ув'язнені працювали в основному на лісоповалі або на місцевому цегельному заводі. У цьому таборі Василь Гайдур провів майже два роки. Звільнений він був наприкінці 1942 року, майже по році після того, як радянський уряд зобов'язався оголосити амністію для ув'язнених громадян Чехословаччини, які можуть вступити до Чехословацького корпусу, що формувався в Бузулуці. Василь Гайдур прийняв присягу 10 січня 1943 року і після недовгої підготовки був призначений до 3-го взводу 2-ї роти піхоти. Уже в березні 1943 року він взяв участь в першій бойовій операції чехословацького батальйону – в битві при Соколові. Далі наслідували бої під Києвом, Білою Церквою і в інших місцях; у вересні 1944 року в ході Карпатсько-Дуклінський операції Гайдур був двічі поранений. Після видужання його призначили до 2-го артилерійського полку, який брав участь у визволенні Словаччини і Моравії. Війна для нього закінчилася в травні 1945 року в чеському місті Кромнєржіж. По її закінченні він доповнив освіту на річному курсі при реальній гімназії в Празі і в 1946 році вступив до Військової академії у місті Граніці. У чехословацькій армії він служив до виходу на пенсію. Василь Гайдур помер 2 вересня 2015 року у місті Таборі.

Ян Ігнатік / Jan Ihnatík (нар. 1922)

Smrt čekala všude. Město Havířov, 2019 («Смерть нас чекала всюди»)

Ув’язнений в 1940–1943 роках: Сколе, Стрий, Умань, Старобільськ, Ухтіжемлаг

Ян Ігнатік народився 1 березня 1922 року в селі Порошково на Підкарпатській Русі. Після закінчення початкової сільської школи два роки навчався в середній будівельній школі у селі Тур'ї Ремети і допомагав батькам з веденням їх скромного господарства. Угорська окупація решти Підкарпатської Русі в березні 1939 року поставила Яна, так само як і інших його однолітків, перед необхідністю проходити військову підготовку в угорських воєнізованих загонах Левенте. Перебуваючи під впливом місцевих комуністів та їхніх розповідей про «радянський рай на землі», а також усвідомлюючи близьку загрозу загальної військової повинності в угорській армії, він вирішив разом з двома друзями втікти до Радянського Союзу. Вони перейшли кордон на початку травня 1940 року і незабаром були затримані радянським прикордонним загоном. Спочатку їх помістили до збірного пункту в Сколі, де вже чекали своєї долі декілька десятків біженців. Для такої кількості людей цей тимчасовий табір був малий, тому більшість з них було перевезено до в'язниці у Стриї, де проходили основні допити. Потім обвинувачених етапували через в'язницю в Умані до Старобільська, де в ході «прискорених процесів» їх засуджували до безумовних покарань. Ян Ігнатік отримав за незаконний перехід кордону стандартний термін – три роки виправно-трудових таборів. На початку 1941 року його, разом з іншими в'язнями, переправили в один з таборів неподалік від Ухти. Там в'язні будували фундаменти табірних бараків, валили дерева в навколишніх лісах, допомагали на сінокосі і виконували іншу фізичну роботу. За декілька місяців більшість поляків і русинів були відправлені у віддалені табори на північ. Яну Ігнатіку пощастило: він познайомився з табірним лікарем, який йому допоміг симулювати травму, що врятувало його від переводу. Більш того – за рішенням табірного начальства він був призначений на допоміжні роботи до недалекої ремісничої школу. Там йому діставався посилений пайок, що було одним з важливих умов виживання. У цьому привілейованому становищі він залишався до свого звільнення на початку 1943 року. До Чехословацького корпусу в Бузулуці він вступив 13 лютого 1943 року. Після проходження навчання Ігнатік поступив у офіцерську школу, а потім закінчив артилерійське училище в Ірбиті. Він брав участь у військових діях у складі артилерійського полку, пройшов весь бойовий шлях Чехословацького армійського корпусу спочатку по території Радянського Союзу, а потім брав участь у визволенні Чехословаччини. У ході боїв він був декілька разів поранений. Після війни залишався до самого виходу на пенсію в армії і ніс службу в багатьох чехословацьких військових частинах, у більшості своїй, у Моравії. Ще в 2019 році був активним головою Товариства чехословацьких легіонерів в Гавіржові.

Міхал Ізай / Michal Izaj (1921–2013)

Příběhy mého života. Československá obec legionářská, 2011 («Історії мого життя»)

Ув’язнений в 1940–1943 роках: Надвірна, Станиславів, Львів, Київ, Харків, Інтінлаг

Міхал Ізай народився 12 грудня 1921 року в селі Кричово на Підкарпатській Русі. До загальноосвітньої школи ходив у Хусті, після її закінчення допомагав батькам з господарством і підробляв у різних місцях фізичною працею або ремонтом вогнепальної зброї. Після угорської окупації Підкарпатської Русі у березні 1939 року йому довелося вступити до підрозділу угорської мілітаризованої молодіжної організації Левенте. Після участі всього у трьох заняттях Ізай разом з сімома іншими русинами втік на польську територію, окуповану в той час Радянським Союзом. Біженці прямували до Кракова, де збиралися приєднатися до Чеського і словацького легіону. Однак в селищі Ворохта їх затримали співробітники НКВС і після допитів переправили до Рафайнова, де радянські органи зосереджували заарештованих русинських біженців. Приблизно за тиждень прикордонні патрулі відвели їх на кордон і наказали повернутися додому. У рідному селі Міхал Ізай переховувався від угорців на хуторі у родичів. Крім покарання за дезертирство з Левенте, йому загрожувало переслідування угорською поліцією за його минуле, коли він займався ремонтом зброї. Тому він незабаром знову зв'язався з русинами, які планували втечу до СРСР, і наприкінці 1940 року здійснив другу спробу перейти кордон. Радянський прикордонний загін знову затримав усю групу. Перші кілька тижнів затримані провели у в'язниці в Надвірній, потім їх відправили до Станиславова, де 10 лютого 1941 року Міхала Ізая за нелегальний перехід кордону засудили до трьох років виправно-трудових таборів. Разом з іншими в'язнями він був етапований до тюрми у Львові, а потім до Києва і Харкова. Звідти поїзд їх довіз в Котлас, а потім, залізницею, по річці та пішки вони дістались до Кожви. Група Міхала Ізая працювала в сельхозлагу Кедровий Шор біля річки Печори, який належав до Інтінлагу. З табору Міхал Ізай був звільнений майже за рік після оголошення амністії для громадян Чехословаччини. 4 січня 1943 року він прибув до Бузулуку, де розташовувався Чехословацький корпус, 24 січня приніс присягу. Навчання він пройшов у Новопечерську, у бій вперше пішов під Києвом, потім воював під Білою Церквою. При наступі на Дуклінському перевалі був важко поранений і після одужання участі в бойових діях вже не брав. На початку квітня 1945 року деякий час служив особистим охоронцем президента Едварда Бенеша під час його перебування в Кошицях. Після війни поступив в Службу державної безпеки і оселився в містечку Кнєжевес у Раковніка. У 1960-і роки достроково пішов на пенсію по інвалідності. Міхал Ізай помер 28 травня 2013 року.

Евжен Ліберман / Evžen Lieberman (нар. 1922)

MUKL – muž určený k likvidaci. («Людина, що підлягала ліквідації»). Рукопис мемуарів з архіву Інституту досліджень тоталітарних режимів

Ув’язнений у 1946–1948 роках: Ужгород, Ухтіжемлаг

Евжен Ліберман народився в 1922 році в Підкарпатському селі Сюрте в єврейській родині торговців. У 1943 році він був разом зі своїм братом Германом відправлений в угорський трудовий табір. Це врятувало їм життя, тому що всі інші члени їх сім'ї загинули в нацистських концтаборах. Після звільнення Евжен Ліберман переїхав до Ужгорода, і в квітні 1946 року одружився там з Елізаветою Шумбергер (1929 р.н.), однією з небагатьох, що повернулися з Освенцима. У 1945 році він встиг в рамках міжнародної угоди отримати чехословацьке громадянство, але його дружині це вже не вдалось. Тому вони вирішили незаконно покинути тодішню радянську Закарпатську Україну і піти до родичів до румунського міста Сату-Маре, звідки планували продовжити шлях до Чехословаччини. Разом з ними вирішив втікти від радянської влади також приятель Лібермана з Сюрте, швець Арпад Елковіч (1908 р.н.) і його дружина Ольга Елковіч (1927 р.н.), яка пережила Голокост в таборі Берген-Бельзен. 27 жовтня 1946 року вночі обидві подружні пари були заарештовані радянськими прикордонниками в вісімдесяти метрах від кордону з Румунією біля села Чорна і передані органам НКВС. Елізавета за декілька місяців була звільнена з-під варти через вагітність. Евжену Ліберману було пред'явлено звинувачення в організації групового переходу кордону, і о рік пізніше, в переддень Різдва 1947 року він був засуджений Ужгородським військовим трибуналом до трьох років позбавлення волі. Вони пройшли в таборах ГУЛАГу неподалік Ухти в Комі АРСР. Його друг Арпад Елковіч був також засуджений до примусових робіт, проте він з радянських таборів не повернувся. Евжен Ліберман до звільнення дожив. Спочатку його депортували до Польщі, а звідти він нелегально, за допомогою Американського єврейського об'єднаного розподільчого комітету (JOINT), перебрався до Чехословаччини, де знову легалізувався і зустрів свою дружину і сина, якого ніколи раніше не бачив. У Чехословаччині Ліберман підключився до підпільної діяльності Єврейської громади і JOINT, в основному пов'язаних з переміщенням єврейських біженців з комуністичних країн Центральної Європи до Австрії, звідки вони переправлялися до Палестини. У цій діяльності також брав участь його брат Герман. Після арешту органами безпеки Герман був замучений до смерті в празькій в'язниці у Рузині; Евжена Лібермана засудили до семи років тюремного ув'язнення. Після звільнення в 1965 році йому видали дозвіл переїхати з сином в Ізраїль. У Празі перед від'їздом він написав мемуари «Людина, що підлягала ліквідації».

Еґон Морґенштерн / Egon Morgenstern (1914–2016)

Přežil jsem peklo Gulagu. Nakladatelství P3K, 2015 («Я вижив у пеклі ГУЛАГу»)

Ув’язнений у 1939–1945 роках: Вільнюс (Лукішська в’язниця), Печорлаг, Карлаг

Еґон Морґенштерн народився 27 липня 1914 року в єврейській родині у місті Фриштат. Через складну соціальну ситуацію він не зміг закінчити основну школу і з 14 років працював офіціантом. У 1936 році пройшов базову військову підготовку. У червні 1939 року Еґон Морґенштерн разом з сестрою Фанкою і молодшим братом Арміном втік до Польщі. У чехословацькому консульстві в Кракові він зареєструвався як солдат-доброволець. Однак через декілька днів польська поліція заарештувала його і доставила в краківську в'язницю, де він провів декілька тижнів. Поліція конфіскувала його документи, але навіть без них Морґенштерн збирався відправитися до Риги, а звідти по морю – до Швеції. В тоді вже радянському Двінську (зараз – Даугавпілс) він був заарештований. Після чотирьох місяців допитів і звинувачень в нелегальному перебуванні в СРСР «трійка» у вільнюської Лукішській в'язниці засудила його за незаконний перетин кордону і шпигунство до трьох років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Після декількох тижнів поневірянь, у березні 1940 року, Еґон Морґенштерн у числі інших засуджених прибув поїздом до Котласу, звідки вони продовжили шлях пішки. Майже через місяць в'язні прибули до безлюдного місця, де їм довелося спочатку самим побудувати один з таборів Печорлага. Потім, в суворих умовах, вони працювали на будівництві залізничної лінії Котлас–Воркута. На Еґона Морґенштерна, заарештованого без документів і засудженого за шпигунство, радянська амністія чехословацьких громадян не поширювалась. У квітні 1943 року його з Печорлага перевели в інший табір, до Актюбінська (Казахстан), звідки він в липні 1945 року вийшов на свободу. Однак йому було заборонено залишати цей район, і доводилося регулярно відзначатися в відділенні міліції. На засланні він працював водієм на сільськогосподарському комбінаті, через деякий час перейшов в геологорозвідку. Звідти йому вдалось втекти, і після повної пригод подорожі прибув до Москви. Без дозволу радянської влади він не міг покинути країну, тому залишився у Радянському Союзі. Вперше він відвідав Чехословаччину в 1960 році, але дозволу на постійне проживання не отримав. У тому ж році він переїхав до Вільнюса і до самої пенсії працював маляром. Дозвіл на постійне місце проживання в Чехословаччині він отримав лише після 1989 року. Однак через слабке здоров'я дружини він так і не використав його. Еґон Морґенштерн помер у Вільнюсі в 2016 році.

Франтішек Полак / František Polák (1889–1971)

Zrcadlo sovětského žaláře. Vlastním nákladem, New York 1955 («Дзеркало радянської в'язниці»)

Cestou ze sovětského koncentráku. Vlastním nákladem, New York 1959 («По дорозі з радянського концтабору»)

Jak žili a umírali sovětští otroci. Vlastním nákladem, New York 1960 («Як жили і вмирали радянські раби»)

Sedm let v Gulagu – sebrané memoáry F. Poláka. Ústav pro studium totalitních režimů, 2015 («Сім років у ГУЛАГу: зібрані мемуари Ф. Полака»)

Ув’язнений в 1939–1947 роках: Москва («Лефортово», Бутирська в’язниця), Норильлаг, Унжлаг

Франтішек Полак народився 27 грудня в селі Гостоміце у Пршибрама. Він вивчав юриспруденцію в празькому Карловому університеті, у Першу світову війну відправився на фронт і потрапив у російський полон. У Росії вступив до чехословацького армійського корпусу і на батьківщину повернувся з першим транспортом легіонерів. Після повернення в червні 1920 року завершив навчання, отримав ступінь доктора права і почав займатися захистом робітників і комуністичних активістів. На дану тему він опублікував безліч спеціальних публікацій, а також пропагандистську брошуру про хороші умовах утримання в радянських тюрмах. У серпні 1939 року Полак втік від переслідування нацистами до Польщі і в Кракові вступив до щойно сформованого чехословацького військового підрозділу, який незабаром потрапив у радянський полон. На підставі доносу чехословацьких комуністів, які звинуватили Полака у троцькізмі, 3 листопада 1939 року він був ще з вісьмома солдатами арештований співробітникам НКВС і перевезений до Москви, до Луб'янської в'язниці. У Москві ж, але вже в Бутирській в'язниці, 16 червня 1940 року Франтішек Полак був за контрреволюційну діяльність засуджений до восьми років виправно-трудових таборів. Послідувала дорога до Норильлагу, де Полак наступні півтора року працював у шахтах, на будівництві доріг і на прибиранні снігу. 17 січня 1942 року він був звільнений на підставі амністії і відправлений до Бузулуку, у Чехословацький армійський корпус. Через відмову підтримати організацію занять по політпідготовці чехословацьких вояків, Полак знову потрапив в немилість чехословацьких комуністів і радянських органів держбезпеки. Наприкінці 1942 року, за сприяння Людвіка Свободи, його разом з трьома іншими вихідцями з Чехословаччини заарештували співробітники НКВС і засудили у Москві за антирадянську діяльність до п'яти років примусових робіт у таборах Унжлаг. Полак дочекався звільнення лише 5 грудня 1947 року. Фізично і психічно виснаженим він повернувся до Чехословаччини 7 березня 1948 року, відразу після комуністичного перевороту. Тому вже на початку вересня 1948 року Франтішек Полак знову емігрував. Спочатку він влаштувався у Німеччині, де у 1949 році за допомогою відомого чеського публіциста Павла Тігріда почав свідчити перед західною громадськістю про радянські табори. О рік пізніше він виступив як свідок в суді на захист письменника Давида Руссе, якого комуністичний журнал Les Lettres françaises звинувачував у наклепі. У квітні 1951 року Полак переїхав до США, звідки невтомно попереджав світ про репресивний характер радянського ладу та існування таборів ГУЛАГу. Він не тільки давав інтерв'ю різним виданням і брав участь в публічних дискусіях, але і виступив перед ООН. До самої пенсії працював прибиральником і нічним сторожем, що не завадило йому наприкінці 1950-х років видати за власний рахунок свої спогади. Франтішек Полак помер 1 квітня 1970 року у місті Коксекі, штат Нью-Йорк. Зібрання його творів видав у 2015 році Інститут досліджень тоталітарних режимів.

Ян Демчік / Jan Demčík (1913–2005)

Můj útěk do gulagu. («Моя втеча до ГУЛАГу»). Česká expedice, 1995. Спогади в літературній обробці Карела Ріхтера.

Ув’язнений у 1940—1942 роках: Станиславів, Полтава, Харків, Воркутлаг, Оренбург

Ян Демчік народився 15 лютого 1913 року в селі Волоське на Підкарпатській Русі. Після сільської школи закінчив Комерційну школу в Мукачеві. Разом з друзями В. Романом (1920 р.н.) та А. Баганічем (1914 р.н.) він 13 серпня 1940 року втік від угорської репресивної політики до Радянського Союзу. Однак, замість притулку, після перетину кордону на них чекали арешт і допити. 7 квітня 1941 року у Харкові за незаконний перетин кордону Ян Демчік був засуджений до трьох років виправно-трудових таборів. З Харкова його відправили в один з таборів Воркутлагу, на будівництво залізниці Котлас-Воркута. Загальне виснаження організму і нестача вітамінів незабаром спричинили тяжку хворобу, з якою він провів декілька тижнів у табірній лікарні, де через брак ліків пацієнтів лікували пророщеним горохом. Після амністії 1942 року, що стосувалася чехословацьких в'язнів ГУЛАГу, Ян Демчік був перевезений на лікування до Джамбула, а після цього – відправлений до Бузулука для служби в чехословацькому корпусі. Однак по дорозі співробітники НКВС знову його заарештували, і відпустили лише після ряду тривалих допитів. Приятель Демчика А. Баганич, який разом з ним втік до СРСР, помер у Воркуті 10 грудня 1942 року. Третій приятель, В. Роман, був через чотири дні звільнений і відправлений в чехословацький корпус до Бузулука. Ян Демчік приступив до армійської служби 12 червня 1943 року. Як командир танкового підрозділу він взяв участь в Карпатсько-Дуклінській операції, а згодом – у боях за Остраву. Після закінчення війни залишився в армії. У серпні 1968 року висловив свій протест проти радянської окупації відходом у відставку. Ян Демчік написав мемуари про перебування в Радянському Союзі, але опублікувати їх зміг тільки після падіння комуністичного режиму. Помер Ян Демчік у 2005 році.

Карел Ґоліат / Karel Goliath (1901–1985)

Zápisky ze stalinských koncentráků. Exilové nakladatelství Index, Köln 1986 («Записки з сталінських концтаборів»)

Ув’язнений у 1939–1955 роках: Москва (Луб’янська, Бутирська в’язниці), Ухтіжемлаг, Севжердорлаг, Карлаг, Тагіллаг

Карел Ґоліат народився 10 вересня 1901 року в місті Їчині у політично активній родині. У 15 років вступив в Чехословацьку соціал-демократичну партію робітників і не лише брав активну участь у створенні в 1921 році Комуністичної партії Чехословаччини, але і став одним з її засновників. Ґоліат вивчав історію та філософію в Берліні і юриспруденцію в Празі, став адвокатом. У 1927 році він вийшов з комуністичної партії в знак протесту проти її більшовизації. У день вторгнення німецької армії до Чехословаччини в його квартирі в Остраві був проведений обшук. Ґоліат зміг сховатися, і наприкінці 1939 року втік до Кракова. Там, в районі Броновіце, на початку серпня 1939 року він вступив у новостворений чехословацький армійський підрозділ. Його батьки і брат, що залишилися на окупованій батьківщині, загинули в нацистських концтаборах. Армійський корпус, сформований з чехословацьких біженців, т.зв. Чеський і словацький легіон, після поділу Польщі між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом у вересні 1939 року був інтернований у Кам'янці-Подільському. А вже 3 листопада 1939 року співробітники НКВС на підставі доносу і перевірок заарештували Ґоліата разом з іншими двадцятьма солдатами. Ґоліат був транспортований до Луб'янської в'язниці в Москві, де наприкінці 1940 року його за антирадянські погляди засудили до примусових робіт у таборах ГУЛАГу (термін невідомий). Після декількох днів у Бутирській в'язниці, 5 серпня 1940 року, він був етапований на північ до Ухтіжемлагу. Там Ґоліат тяжко захворів, і тому був переведений неподалік в табір Кілтово (частина Сєвжелдорлагу). У січні 1942 року його на підставі амністії звільнили для проходження служби в новоствореному чехословацькому корпусі в Бузулуці, до лав якого він вступив 12 лютого 1942 року. Але вже в грудні 1942-го Ґоліат був знову заарештований, доставлений до Москви і знову засуджений за «антирадянську діяльність і троцькізм» ще на п'ять років ВТТ. У 1949 році його засудили втретє, тепер на десять років. Покарання Ґоліат відбував в Карлагу та Тагіллагу. Всього він провів в радянських виправно-трудових таборах 17 років, дочекавшись звільнення лише в 1955 році. Після повернення до Чехословаччини у листопаді 1955 року відкрито критикував політичну ситуацію і домагався фінансової компенсації за роки, проведені в радянських таборах. Завдяки своєму невтомному прагненню до справедливості Ґоліат вступив у конфлікт з тоталітарним режимом. Він знову став жертвою репресій: на декілька місяців його протизаконно помістили до психіатричної лікарні, а потім йому відмовили у призначенні пенсії за віком. Карел Ґоліат помер в 1985 році в Остраві. Його мемуари, в повному обсязі, але не оброблені, зберігаються серед інших його документів у Архіві Національного музею в Празі.

Йозеф Клічка / Josef Klička (1889–1957)

Žil jsem v SSSR. Orbis, 1942 («Я жив у СРСР»)

Neznámé sověty. Orbis, 1944 («Невідома радянська країна»)

Ув’язнений в 1937–1940 роках: Новосибірськ, Москва (Бутирська в’язниця), Верхнєуральськ, Соловецький табір особливого призначення

Йозеф Клічка народився 16 березня 1889 року в селі Грабешін у містечка Часлав у селянській родині. Після основної школи та нижчої гімназії у місті Градець Кралове закінчив технічну школу гірничої промисловості у Остраві, а потім працював у сімейному господарстві. Під час Першої світової війни в червні 1916 року потрапив у російський полон і як військовополонений працював на будівництві залізниці з Єкатеринбургу до Тобольську. Навесні 1918 року одружився з учителькою Антоніною Ніколаєвою, а восени того ж року вступив в Омську до чехословацького легіону. Однак, замість того щоб повернутись на батьківщину, Клічка вирішив залишитися в Радянському Союзі, і в січні 1920 року покинув легіон. Згодом Йозеф Клічка змінив цілий ряд професій і об'їздив цілий СРСР. В середині 1930-х років він потрапив у Кузнецький вугільний басейн у районі Прокоп’євська, де обіймав посаду начальника шахти. У період Великого терору, 23 лютого 1937 року, Клічка був заарештований. Очікувати вироку йому довелось півтора року: суд відбувся в Новосибірську 26 жовтня 1938 року. За сфальсифікованим звинуваченням за шпигунство, псування державного майна та агітацію проти радянської влади Йозефа Клічку засудили до 20 років позбавлення волі. Одночасно з Радянського Союзу була вислана його дружина і діти; вони поїхали до Чехословаччини. Клічка пройшов через декілька таборів ГУЛАГу, був на Соловецьких островах. У 1940 році його транспортували до Москви для перегляду справи Верховним військовим судом СРСР. Тоді ця подія була винятковою, також винятковим стало подальше помилування і висилка з Радянського Союзу. За збігом обставин, Йозеф Клічка опинився у списку, складеному в рамках обміну політв'язнями між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом. У лютому 1941 року в Протектораті Богемія і Моравія він зустрівся зі своєю сім'єю. Спочатку їм довелося дуже важко, проте після нападу Німеччини на Радянський Союз Клічка став затребуваним автором, і в місцевій пресі вийшла серія статей з антирадянською тематикою. У 1942 році державне видавництво «Орбіс» випустило його брошуру «Я жив у СРСР», де автор описував більшовицький режим як царство терору, де уряд за допомогою репресивних механізмів розкладає політичне, господарське, культурне життя народу, що переживає деградацію людських відносин і рівня життя. Незважаючи на те, що текст найвідомішого антирадянського памфлету Клічки заснований, здебільшого, на особистих враженнях, і в основному дуже чітко визначає реалії радянського життя, проблематичним залишається факт, що автор при його написанні активно користувався пропагандистськими матеріалами, які йому надавали німці. У 1944 році видавництво «Орбіс» опублікувало ще одну книжку Клічки з аналогічною тематикою – «Невідома радянська країна». Починаючи з червня 1942 року, Йозеф Клічка працював у відділі зв'язків з громадськістю Національного об'єднання профспілок, в червні 1943 року став його головним редактором, а згодом – головним секретарем з питань преси та пропаганди. У січні 1944 року він вступив до Чеської ліги боротьби з більшовизмом. Після закінчення війни у травні 1945 року він був заарештований, і 23 січня 1947 року Спеціальний народний суд в Празі за злочини проти держави, згідно § 3/1 декрету Президента республіки засудив його до 15 років позбавлення волі. Визволення Клічка дочекався у кінці лютого 1954 року на підставі амністії Президента Республіки. Після повернення з в'язниці він працював складським робочим, пізніше був вахтером на підприємстві «Торгові доми». Помер Йозеф Клічка у вересні 1957 року.

Владімір Левора / Vladimír Levora (1920–1999)

Ze stalinských gulagů do Československého vojska. Nakladatelství Hříbal, 1993 («Зі сталінських таборів до Чехословацького війська»)

Zas tak velká sranda to nebyla. Galerie Klatovy / Klenová, 2020 («Такою великою розвагою це не було»)

Ze stalinských gulagů do Československého vojska. GALERIE KLATOVY Galerie Klatovy / Klenová, Ústav pro studium totalitních režimů, 2020 («Зі сталінських таборів до Чехословацького війська»)

Ув’язнений в 1939–1942 роках: Ворохта, Надвірна, Станиславів, Полтава, Воркутлаг (табір № 2)

Владімір Левора народився 14 липня 1920 року в селі Кржіжовіце біля міста Клатови. Після основної школи закінчив гімназію, з осені 1939 року збирався навчатися на педагогічному факультеті. У ті роки він вже був членом студентської групи опору в Пльзені, яка псувала запаси на складах німецької армії. Після доносу Владімір Левора ще з одним членом групи, Владіміром Птачніком, втікли від Гестапо до Польщі, де у британському консульстві в Катовіцях отримали в'їзні візи до Англії. Їх судно мало відправитися 6 вересня з Гдині, але 1 вересня гітлерівська Німеччина напала на Польщу і положення обох біженців виразно змінилося. Рятуючись від наступу німецької армії, вони попрямували на схід країни і мимоволі опинилися у Радянському Союзі, який 17 вересня 1939 року розпочав окупацію східної частини Польщі. Левора з Птачніком і ще одним біженцем, Ярославом Берґером, спробували проникнути до Румунії, де мали намір вступити до чехословацького військового підрозділу. Однак радянські солдати на кордоні їх затримали і доправили до Ворохти. Через в'язницю в Надвірній їх, уже без Птачніка, переправили до Станиславова і, врешті-решт, до Полтави. І хоча кордон Владімір Левора формально незаконно не перетинав і у Радянському Союзі опинився недобровільно, у Полтаві його засудили за незаконний перехід кордону до трьох років виправно-трудових таборів. Восени 1940 року його етапували в лагпункт № 2 Воркутлагу на північному сході Росії. Ув'язнені там добували деревину і вугілля, а також будували залізницю. Від важкої роботи в крижаній тундрі Левору врятував його мистецький талант: він став табірним художником. У листопаді 1942 року він був звільнений з табору і покликаний у Чехословацький корпус, що формувався в Бузулуці. У складі кулеметної роти він воював під Соколовом, де був тяжко поранений. Після одужання він брав участь в інших бойових операціях в ході визволення Чехословаччини, за що в 1944 році отримав нагороду. У 1946 році Владімір Левора звільнився з армії і став штатним співробітником архітектурної майстерні «Аста Пльзень». Рік по тому він вступив до Комуністичної партії Чехословаччини, але невдовзі з неї вийшов. Саме тоді він почав писати спогади про своє перебування у Радянському Союзі. Після того, як в лютому 1948 року влада в Чехословаччині перейшла до рук компартії, він перервав роботу над мемуарами, і завершив її лише в 1956 році. На підставі доносу у нього вдома був проведений обшук, під час якого співробітники держбезпеки конфіскували рукопис. Владіміра Левору звинуватили в розповсюдженні наклепів і 24 вересня 1958 року за «підбурювання проти республіки» і «наклеп на державу-союзника» засудили до 18 місяців позбавлення волі. Покарання він відбував у в’язницях Бори та Валдіце. У 1951 році він закінчив педагогічний факультет в Пльзені за фахом учитель малювання і став вільним художником. У 1960-х роках він заснував художню галерею у місті Клатови і став її директором. На початку 1990-х він, нарешті, опублікував свої спогади про Радянський Союз. Володимир Левора помер 27 травня 1999 року в місті Клатови.

Штєпан Лутянський / Štěpán Luťanský (1916–1997)

Pečorlag. Argo, 1999 („Печорлаг“)

Ув’язнений в 1939–1942 роках: Стрий, Кіровоград, Архангельськ, Нар’ян-Мар, Печорлаг, Воркутлаг

Штєпан Лутянський народився 3 серпня 1916 року в селі Волосянка на Підкарпатській Русі. Після закінчення педагогічних курсів в Ужгороді він вчителював у початковій школі у Воловому. 11 жовтня 1939 року Лутянський вирішив втекти до Радянського Союзу, але був заарештований прикордонним загоном і переданий в руки органів НКВС. Його допитували в тюрмах у Стриї і Кіровограді. Обтяжуючою обставиною став той факт, що він спочатку видавав себе за члена Комуністичної партії Чехословаччини, і тільки після декількох допитів зізнався, що ніколи ним не був. 20 червня 1940 він був засуджений до п'яти років виправно-трудових таборів. З Кіровограду Штєпана Лутянського етапували по залізниці через Полтаву, Харків і Москву до пересильного табору в Архангельську. Тут його пересадили разом з іншими ув'язненими на судно, що доставило їх більш ніж за тисячу кілометрів у пересильний табір біля Нар’ян-Мара, де річка Печора впадає до Баренцова моря. Звідти вони були по річці перевезені до міста Печора, а потім йшли пішки у табірну колонію № 38, де Штєпана Лутянського призначили на будівництво залізниці Котлас-Воркута. Пізніше він був переведений у «колонію № 47, радгосп Воркута на річці Усі і колонію № 37». Лутянскій був звільнений 17 грудня 1942 року. Разом з десятками інших чехословацьких в'язнів він попрямував до місця розташування Чехословацького корпусу в Бузулуці. Після драматичної подорожі, в ході якої один з його земляків з Чехословаччини загинув, 28 січня 1943 року Штепан Лутянскій прийняв у Бузулуці присягу. Він брав участь у Карпатсько-Дуклінській операції та визволенні Чехословаччини. Після війни він деякий час викладав російську та сербо-хорватську мови, а в 1946 році поступив на службу до Міністерства внутрішніх справ, де до виходу на пенсію працював у бухгалтерії. У 1950-х роках Лутянський написав свої спогади про проведені в ГУЛАГу роки, але одного разу, після того як колеги, що були у нього в гостях, ледь не знайшли рукопис, він знищив його. Другу письменницьку спробу він зробив в 1960-і роки, але в роки нормалізації він знову знищив рукопис через острах обшуку. Остаточний рукопис з'явився лише у 1980-і роки, і тільки через два роки після смерті автора ці спогади вийшли друком. Штєпан Лутянський помер 22 лютого 1997 в Празі.